Микола (mykosovskyy) wrote,
Микола
mykosovskyy

  • Mood:

Чи карає Бог людину? Чи є теж самопокарання за гріхи?..

"Дякуй і сердечно цілуй Божу руку, що б'є тебе, бо це завжди рука Отця, який тебе карає тому, що любить.
Саме через випробування Бог прив'язує до Себе ті душі, які особливо любить"
(Св.о. Піо, Щасливого всім дня).


І з книги Мартінетті  Джованні  "Чому я вірю в потойбічне життя"  дізнаємося  про своєрідне самопокарання за власні  гріхи життя:


Християнське об'явлення говорить про можливість вічної розлуки з Богом, яка призведе до нещасливого існування тих, хто свідомо, добровільно і без каяття відкидають Бога та Його моральний закон, вписаний у сумління кожної людини.

«Катехизм Католицької Церкви вчить, що хто так чинить, сам себе "виключає" із сопричастя з Богом і святими. Бог не створив пекла. Пекло творять вільні створіння, люди, які віддаляються від Бога. Бог також не скеровує нікого до пекла. Це робить сам грішник, який віддаляється від Бога і не хоче входити у батьківську хату. Бог, - каже святий Іриней, - властиво не хоче карати грішників, а вони самі, відмовляючись від усіх дібр, карають себе (Проти єресей, V, 27,2). Подібну ідею висловив святий Августин (Пояснення Псалмів, 5,10): Бог насправді не посилає жодного лиха на грішника, а робить усе, щоб спасти його. Людина сама заподіює собі лихо. Отже, пекло не суперечить ідеї безмежної доброти Бога. Воно тільки доводить безмежну пошану Бога до волі людей, створених на його подобу»

(Commentoteologicoal Catechismodelta Chiesa Cattolica (Богословське пояснення Катехизму Католицької Церкви), Rino Fisichella, Piemme1993).

У Катехизмі для дорослих є така цитата Оригена: «Кожний грішник сам собі запалює вогонь. Ніхто не занурює його у вогонь, запалений раніше кимось іншим. Кормом і речовиною цього вогню є гріхи грішника» (Принципи, 2,10,4).

Наслідком такого самовідчуження від близьких відносин із Джерелом Любові є повне нещастя; воно суперечить щонайглибшому природному прагненню людського духа, суть якого полягає у взаємному і досконалому даруванні себе; таке нещастя залишає свій слід і на воскреслому тілі («вогонь»).

http://www.truechristianity.info

З цього, як на мене, зокрема з цілого життя, можна немовби зробити висновок, що як людина себе, певною мірою, карає, так і Бог теж, адже Він, як гласить один із різних католицьких катехизмів, за добро нагороджує, а за зло карає. Дехто каже, навіть з духовенства, теологів, що Господь взагалі не карає людини, що це тільки вона себе сама... Ну так, і не так. Бо медаль двобока. Можна сказати, що за життя людини, якщо вона живе у гріхах важких, то Творець (справедлива Любов) може її тимчасово "покарати" їй же на користь, щоб схаменулась. Адже відомо, кого Бог любить того й карає, проте Його кара не кара тирана, а, швидше, як напоумлення. Це я про землю.

А от коли хтось помирає, то Господь тільки немовби підтверджує життєвий вибір людини добра чи зла... І коли людина жила все життя у болоті гріха, не хотіла добровільно з нього встати, вмити душу-серце водою покаяння, тоді і покарає сама себе найперше. Господь немовби поставить свою печатку, завірить те, що вона вибирала зажди в житті, адже дав нам розум і свобідну волю, щоб відповідно думати, діяти...

Нікого не посилає насилу в пекло. Це людина сама туди, на жаль, не раз преться, богохулить, зневажає все святе, просто не хоче вперто бути з Богом на вічному святі... Що сильно хоче, те отримує, звичайно...

Ось і відповідь на те, що чимало віруючих не можуть поєднати існування пекла із суттю Божою любові, навіть заперечуючи його чи зводячи до символізму.

Так, сам Всевишній любов, але дуже справедлива.. Після смерті тільки зможемо забрати в потойбіччя одне: добрі або злі діла. І підем з тим у відповідне місце відповідно до справедливості, що полягає в тому, щоби кожному віддати належне. А паспортом, аби потрапити в небесний рай є, отже, Божа ласка. Без неї нікуди, без цього чи не найважливішого документа для безсмертної душі християнина.

"Караючи покарав мене Господь, та смерті не передав мене" (Пс. 117,18).


Відповідно до духовної спадщини святих Отців Христової Церкви довідуємося, що свого часу св. Антоній Великий писав неступне: 

"Бог - добрий, безпристрасний та незмінний. Якщо хтось, визнаючи благословенним та правдивим те, що Бог не змінюється, - все ж не певний того, як Він, будучи таким, добрими радіє, від злих одвертається, на грішників гнівається (а коли вони каються - милує їх), то на це треба сказати, що Бог не радіє і не гнівається, бо радість і гнів - це пристрасті. Неправильно думати, що Божеству - добре або погано через людські вчинки. Бог добрий і творить тільки добро; шкодити ж - нікому не шкодить, перебуваючи завжди однаковим. А ми, коли добрі, то лучимося з Богом через подібність до Нього; коли ж злі, то віддаляємося од Бога через неподібність із Ним. Живучи чеснотливо, ми наближаємось до Бога, а стаючи злими, робимо Його своїм ворогом. Це не означає, що Господь має гнів на нас, але те - що наші гріхи не допускають Богові засяяти в нас, а, навпаки, лучать з демонами, нам на кару. Якщо потім молитвами і добрими ділами випросимо відпущення гріхів, то це не тому, що ми Бога ублажили і Його змінили, але тому, що за посередництвом таких діянь та нашого звернення до Бога ми зцілилися від зла, яке було в нас, і знову зазнали Божої доброти. Отож сказати: «Бог відвертається від злих», є те саме, що мовити: «Сонце ховається від тих, що позбавлені зору..." .

Між іншим, у наш час можна не раз почути, навіть серед католиків, що, мовляв, Всевишній Бог карає нащадків за гріхи предків аж  "до сьомого коліна". Часом з посиланнями на св. Писання тощо. Однак хочу зазначити, так було більше саме у Завіті Старому. Ми ж, натомість, живемо в інших часах. Із приходом Христа на землю, Його доповненнями до закону тощо, тепер більше кожен особисто відповідає за свої гріхи перед Богом. Наслідки від нерозкаяних гріхів наших батьків чи прабатьків можуть на нас поширюватися, проте все з Божого допусту та за певних обставин. Це не догма. Для прикладу, про особисту відповідальність перед Господом надалі є мова у старозавітній книзі Єзекиїла (пор. 18, 1-32).   "... Син за провину батькову не буде відповідати, батько за провину сина не буде відповідати. Праведність зостанеться з праведним, а гріховність із грішником", - знаходимо там.

Сьогодні теж шириться нездорове вчення українки з Буковинського краю Гарафіни Маковій про так званий "родовий гріх", що нібито стає причиною багатьох життєвих нещасть, хворіб, знедолень... Вона, отже, неодноразвово акцентує увагу у своїх творах на цій так званій "родовій лінії-кармі" (родовому дереві). Варто знати, що належне приступання до святих таїнств, зокрема до Тайни Сповіді (Покаяння), відбуття заодно належної покути та гідне часте прийняття Пресвятої Євхаристії, житття у Христі тощо, знімають відповідальність нащадків за гріхи їхніх батьків,  і пророк Єзикиїл мав рацію в контексті цієї теми, переказуючи для вірних Божої Церкви (на добро всіх поколінь) слова Творця. Амінь.



Tags: Біблія, богослов'я, гріхи, домисли, діла, погляд, покарання, роздуми, християнство
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 1 comment